Професор Григорій Антонович Сардак… Легенда вітчизняної хірургії. Непересічна особистість, блискучий хірург, талановитий керівник і надзвичайно доброзичлива та щира людина. Так про нього відгукуються всі, хто його знав. 8 листопада – у нього земне день народження. Дата не ювілейна, але варта того, щоб згадати та вшанувати видатного хірурга та науковця, поділитися яскравими спогадами давно минулих, але таких насичених днів професійного життя одного із засновників української хірургічної школи.
«Його любов до хірургії була безмежною»
1973 року професор Григорій Сардак, успішно пройшовши конкурс, очолив кафедру факультетської хірургії Тернопільського державного медичного інституту. Він приїхав у Тернопіль зі своїм сином Володимиром, який теж був торакальним хірургом, та замешкав у студентському гуртожитку, що навпроти Тернопільської обласної лікарні.
«Професор Сардак належить до сузір’я вітчизняних вчених, яких можна назвати піонерами хірургії в Україні. Він був тією постаттю, що зуміла згуртувати колектив. Пропрацював я з Григорієм Антоновичем з 1973 до 1982 року. Пригадую, як він уперше переступив поріг кафедри й нам представили його як нового завідувача, – розповідає ветеран ТНМУ, доцент Юрій Саюк. – Доволі молодий чоловік, енергійний на вигляд, високого зросту, світле кучеряве волосся . Таким я вперше його побачив. І ось перше кафедральне зібрання. Ми сидимо в професорському кабінеті в очікуванні. На столі – горнятка з кавою, пляшка коньяку. Всі до кави додали по ложечці спритного. Це було наше ближче знайомство, до слова, дуже незвичне, бо ж відомо, яка часто буває «прірва» між керівництвом і підлеглими. Ми й уявити тоді не могли, що така вольність може стати запорукою дисципліни, взаєморозуміння та довіри. Такий старт позитивно позначився в професійній роботі».
Його любов до хірургії була безмежною. А ще він був надзвичайно відкритий для своїх колег, учнів, у нього не було таємниць як у хірурга, а в колективі завжди панувало рівноправ’я. Професорові Сардаку вдалося поєднати величезний досвід і молоді сили. Колеги й учні ніколи не відчували ні тиску авторитету Григорія Антоновича, ні «дистанції», яку іноді вибудовують керівники. Запровадив і власний принцип навчання молоді, коли за хірургічним столом головним є молодий хірург, а доцент – асистує.
Професор Сардак зробив дуже багато для розвитку вітчизняної хірургії, це був унікальний хірург, який у професійному вимірі досягнув рівня неперевершеності. А от доля в різні часи його земного життя була не завжди прихильною.
«Його життєва дорога була доволі складною, – продовжує розповідь Юрій Саюк, – перед Другою світовою війною закінчив Донецький медінститут, потім потрапив на фронт, оперував поранених з поля бою, а далі – полон, табір військовополонених. Згодом втеча з полону, потім інший, уже радянський концтабір. Після важких перипетій Григорій Антонович разом з дружиною, яка була гінекологинею, влаштувався у лікарні містечка Винники під Львовом. За увесь час роботи у Винниках він зарекомендував себе як висококласний фахівець. До речі, в міністерстві охорони здоров’я УРСР його фаховість теж належно оцінили. У львівський період він підготував кандидатську дисертацію, яка була присвячена лікуванню гострої кишкової непрохідності. Після захисту деякий час працював у Золочеві, а згодом на посаді асистента в Івано-Франківському медичному інституті. Там він зростав як хірург».
Утім, найяскравіше талант професора Григорія Сардака спалахнув і розкрився в Тернополі. Саме тут він відбувся як висококласний хірург, а його наукові ідеї ввійшли до скарбниці вітчизняної хірургії. Він оперував практично на всіх органах – легенях, серці, судинах, кишково-шлунковому тракті, займався хірургічними втручаннями жіночої репродуктивної сфери. Його можна вважати піонером судинної хірургії в Україні та, зокрема, в Тернополі. Чудово володів методикою зшивання судин. Юрій Саюк пригадує, як Григорій Антонович заходив в операційну торакального відділення, виконував там операцію на легенях, потім переходив до загальнохірургічної операційної й там проводив хірургічне втручання на шлунку, печінці. В кожній сфері він був високопрофесійним.
«Значима постать української хірургії»
Клініка факультетської хірургії працювала під його керівництвом як один злагоджений механізм. До речі, без жодних вагань він погодився на переїзд з обласної в тоді ще новостворену другу міську лікарню, бо керівництво вирішило, що там базуватиметься кафедра факультетської хірургії. «Нова лікарня, новий для мене інститут, я згодний переїхати», – тільки сказав. Напевне, передбачав, що для нього це буде початок нового етапу активного хірургічного та наукового життя. Саме так й склалося, а на базі другої міської лікарні, завдячуючи професорові, з’явилися відділення торакальної, судинної хірургії, доволі потужні на той час підрозділи.
Якось на черговій «п’ятихвилинці», зібравши увесь колектив, Григорій Антонович запропонував: «А чи не запровадити б нам День хірурга другої міської лікарні, так щоб один день на рік його святкувати?». Колектив таку пропозицію сприйняв схвально. Спочатку вирішили, що це буде день першої операції, середина лютого, але потім ухвалили іншу дату – 18 березня. Багато років поспіль в лікарні відзначали день хірурга. Це, як розповідають учні професора Сардака, було свято хірургічної душі з участю всіх працівників клініки та кафедри.
На його плечі лягло багато завдань і він з честю їх виконував, підходив до будь-якої справи творчо, з іскринкою в очах. Скажімо, така опція, як курація районних лікарень, які були розподілені між кафедрами медичного інституту. Навіть у цю, здавалося б, доволі стандартну справу він додав трохи розмаїтих барв. Зазвичай виїзди кафедральних працівників організовували під час зимових канікул. Теми конференцій визначали самі лікарі, наукові працівники готували повідомлення, фахівці лікарень ділилися своїм практичним досвідом. Перша половина дня – це консультації пацієнтів з усього району, показові операції з участю професора, а по полудні – наукова конференція.
Згадує Юрій Саюк: «Якось поверталися ми з такої поїздки до Лановецької райлікарні. Зима, місяць світить, ліхтарі автомобільні підсвічують шлях, падає легенький сніжок, словом, як у казці. І тут Григорій Антонович починає співати « Два кольори». Голос дзвінкий, приємний. А я кажу: «Григорію Антоновичу, хіба ви не втомилися?» «Ні, я від роботи ніколи не втомлююся, навпаки, вона мене надихає, покращує здоров’я. От їду, співаю й мені здається, що я на небесах – задоволений та щасливий», – відповів мені. Він був дуже комунікабельною людиною, різнобічного таланту, душею будь якого колективу».
«Енергетика Григорія Сардака додавала впевненості, надихала»
Одне з найбільших захоплень професора Сардака – це його студентський гурток. Він багато часу присвячував молоді. Розпочинали засідання студентського наукового гуртка з обходу хворих у клініці, ознайомлення зі складними випадками. Потім – хірургічні маніпуляції, які демонстрували викладачі, а студенти повинні були їх самостійно повторити. На завершення – студентські доповіді, повідомлення. Це було свято, всю кафедру долучали до засідання гуртка, всі мали завдання й студенти були в захопленні.
Водночас Григорій Антонович й сам активно займався науковою діяльністю. У його здобутку – понад 200 наукових статей та публікацій, учасник багатьох з’їздів, пленумів хірургів, він виховав не одне покоління хірургів, завжди мав чимало дисертантів. До нього приїздили з усієї України та навіть з усього колишнього СРСР лікуватися від бронхіальної астми. Він розробив авторську методику лікування цієї хвороби. Був піонером у хірургії стравоходу. Його докторська дисертація стосувалася саме цього напряму й мала назву «Алопластика стравоходу». Він був також унікальним лектором, нестандартно розпочинав свої лекції, спочатку зацікавлював, якийсь приклад чи легенду з власної практики міг розповісти, мова була не суха академічна, а живе спілкування. На його лекції приїздили хірурги з інших лікарень, було багато студентів, мав великий успіх.
В його арсеналі містилося багато необхідних прийомів і методів хірургічних втручань на різних органах. Дуже довіряв своїм учням. «Уявіть, ми, молоді хірурги, навіть чергували за його розпорядженнями по санавіації, – розповідає Юрій Саюк. – Пригадую, як відрядив мене рятувати молодого чоловіка з розривом селезінки. «Григорію Антоновичу, я ж таких операцій зроду ще не виконував.» « Не бійся, Юрку, їдь, у тебе все вийде», – лише пролунало у відповідь. – Це була моя перша спленетоктомія, яку я провів успішно. Секрет був у тому, що він кожного зі своїх учнів вивчав, «тестував» ще задовго до того, як довірити пацієнта, це не було спонтанне рішення. Навпаки – виважене. Під час операцій відчували ту особливу енергетику спокою, врівноваженості, яка і нам передавалася. Не мав страху перед екстраординарними ситуаціями. Коли траплялося, що під час операції уражена судина, здавалося б, висковзає з рук, усі завмирали, а він майстерно її приборкував й зупиняв кровотечу».
Професор Сардак залишив по собі якнайкращі спогади як особистість, педагог, науковець і професіонал у всіх, хто з ним співпрацював. Кажуть, що є хірурги від Бога, от він був саме таким.
«Його гаслом було: «Допоможи хворому»
Михайло ПРОЦАЙЛО, доцент кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією ТНМУ:
– Доля звела мене з Григорієм Антоновичем Сардаком ще у студентські роки. Це була всебічно обдарована особистість, його дуже поважали студенти та практичні лікарі. Теоретичний матеріал він знав досконало, лекції завжди викликали великий інтерес і ми слухали їх, затамувавши подих. Хірургічний гурток під його керівництвом відвідувало небагато студентів, адже лікарями-хірургами тоді могли стати два десятки випускників, які мали відмінні оцінки з анатомії та хірургічних дисциплін. Під його наглядом ми проводили досить складні маніпуляції. Пригадую, як нас навчали проводити паранефральну блокаду, яку, між іншим, у нинішній час не кожний може зробити. Професор коректно, терпеливо навчав нас, скеровував, завжди підтримував. Пригадалося, як брав мої тремтливі руки у свої та спокійно спрямовував голку, куди треба. Два-три тренування – й я впевнено проводив цю маніпуляцію. Через рік я й мій товариш Володимир Мацюк цю блокаду проводили «на автопілоті». Набагато складнішою було введення лікувальної суміші у стегнову артерію за облітерувального ендартереїту. Не буду вдаватися в деталі здійснення пункції артерії, але ми, студенти-гуртківці, її робили. Піт котився спиною, але присутність професора вселяла впевненість, спокій, страх практично зникав.
Пригадую, як він наголошував, що хірург повинен мати гострий розум, твердий характер і бути сміливим. Ми спостерігали, як він виконував операції. Це було справжнє мистецтво. Чіткі рухи, впевнені маніпуляції скальпеля, без метушні, спокій та налаштування на позитивний результат. Асистувати йому було не просто, вимогливість до себе не зменшувала вимогливості до асистентів та всієї команди. Напередодні всі оперативні втручання обговорювалися, «прокручувалися» різноманітні варіанти. Перед операцією лікар мав оптимальну «програму» ходу операції. Професор наголошував, що непідготовлений хірург – ворог пацієнта. Принцип – не нашкодь професор не любив, його гасло було – допоможи хворому.
Турбота про молоде покоління була основою його життя. Пам’ятаю його методичні рекомендації для студентів. Це була тоненька книжечка, надрукована на жовтому папері з посереднім друкарським шрифтом. Тоді видати книжку було важко, це була ціла подія. Незважаючи на вигляд, вона високо цінувалася серед студентів і практичних лікарів. Цінність її була в тому, що вона не містила «водички» – так званої непотрібної інформації, а саме хвалебних закликів уряду про турботу комуністичної партії про народ, переваги над капіталізмом та іншими «ізмами». На той час це був сміливий крок. Я вдячний своєму Учителю за навчання, моральне виховання. Дякую тобі, Наставнику.
«Хірургічна школа професора Сардака діє та розвивається»
Володимир ГОЩИНСЬКИЙ, професор кафедри хірургії післядипломної освіти ТНМУ:
– Рівно 50 років минуло, коли вперше познайомився з професором Григорієм Антоновичем Сардаком. Був лікарський обхід. Завідувач хірургічного відділення Голда Юліан Михайлович представив мене Григорію Антоновичу як молодого хірурга, який пройшов за конкурсом на роботу в хірургічне відділення Тернопільської клінічної лікарні № 2 (воно було базою клініки факультетської хірургії). Професор поцікавився, де раніше я працював та стосовно моїх хірургічних планів. А потім попросив завідувача дати мені на курацію хворих: з емпіємою плеври, гнійним маститом, що був ускладнений сепсисом і газовою ґанґреною кінцівки. Я зрозумів, що Григорій Антонович хотів провести своєрідний випробувальний тест на мою професійну хірургічну придатність. Через місяць мене викликав і запропонував займатися судинною хірургією. Про це я міг лише мріяти.
На той час хірургія судин стала трендом серед операційних втручань, а професор Сардак був її засновником. Кафедра факультетської хірургії мала клініку на 120 ліжок, у складі якої було 60 ліжок загальної хірургії, 30 торакальної та 30 судинної. Ми, молоді хірурги, могли брати участь у різноманітних операціях: на стравоході, серці, органах черевної порожнини, магістральних судинах і лімфатичній системі, які виконував Григорій Антонович. Це була безцінна школа професійного зростання. Філігранна техніка операційних втручань, доскональне знання топографічної анатомії та хірургічний інтелект дозволяли Григорію Антоновичу виконувати найскладніші операції, від яких відмовлялися в інших клініках.
Григорій Антонович був не лише Великим хірургом, а й вчителем та наставником. Особливо запам’ятались клінічні конференції, що проводили після ургентних чергувань. У присутності кафедральних і практичних хірургів та лікарів «швидкої допомоги» відбувався звіт про ургентне чергування. Григорій Антонович давав конкретні зауваження щодо помилок на етапах шпиталізації та суттєві практичні поради щодо діагностики й лікувальної тактики.
У моїй пам’яті також закарбувалися консультативні прийоми хворих, які проводив Григорій Антонович. Велика кількість хворих з різноманітною хірургічною та терапевтичної патологією з надією чекали огляду професора. Були хворі не тільки з Тернопільщини, а й з інших областей. Вражав великий практичний досвід і глибокі знання Григорія Антоновича з тієї чи іншої патології, особливо – з кардіології та кардіохірургії.
Минули роки. За цей час, завдяки інноваціям і сучасному технічному забезпеченню, хірургія, зокрема, й судинна, перейшли на новий рівень свого розвитку – малоінвазивні методики. Але основи хірургічних технологій, що були закладені професором Григорієм Сардаком, актуальні й зараз. Отож без перебільшення можна стверджувати, що хірургічна школа професора Сардака діє та розвивається.
«Був не лише ерудованим викладачем, а й віртуозним хірургом»
Володимир БЕНЕДИКТ, професор кафедри хірургії ФПО ТНМУ:
– У січні 1998 року кафедра хірургії отримала клінічну базу в міській лікарні № 2 міста Тернопіль.
Ця лікарня починає свою історію з 1975 року. На базі цієї лікарні проходили навчання студенти медичного факультету на кафедрі факультетської хірургії. Особливістю навчання на кафедрі було доброзичливе ставлення як викладачів кафедри, так і практичних лікарів до нас, молодих хірургів. 1976 року був перший випуск субординаторів хірургів. Того ж року субординатуру закінчив і я. Куратором групи хірургів були професор Григорій Антонович Сардак і доцент Михайло Федорович Голомазов.
Щодо професора Сардака, це особлива історія – вперше я познайомився з ним 1974 року, коли кафедра факультетської хірургії розміщувалася в Тернопільській обласній лікарні. Професор був не лише ерудованим викладачем, а й віртуозним хірургом.
Слід зауважити, що на лекціях Григорія Антоновича не потрібно було перевіряти присутність студентів, адже студенти завжди хотіли бути присутнім на них. При проведені ним наукових гуртків всі хотіли бути їх учасниками. Студенти були не лише слухачами, а й брали активну участь: доповідали й розглядали історії хвороби пацієнтів з демонстрацією клінічних випадків. У роботі студентських наукових конференцій, які проводили під керуванням професора та його колег, участь старалися брати й ми, студенти. Особливо пам’ятними були для нас, студентів-субординаторів, клінічні конференції під час закінчення чергувань, обговорення результатів обходів пацієнтів у відділенні, за участі в консультативному прийомі хворих професором Григорієм Сардаком.
Після складання державних іспитів нам, субординаторам 1976 року випуску, викладачі зробили пам’ятні подарунки – книги з побажаннями й підписами співробітників кафедри та пам’ятною світлиною.
Лариса ЛУКАЩУК